Перші весняні дні для кожного свідомого українця особливі – це вшанування дати народження Тараса Григоровича Шевченка і скорботні спогади про день його смерті.
Пройшло 211 років від народження Великого Кобзаря, проте кожне слово, написане і пропущене крізь серце й душу, і досі бентежить сучасників.
15 років – стільки поет провів в Україні за все своє 47-літнє життя. У 14 років він виїхав із України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужував із дитинства, і потім тричі приїжджав в Україну лише погостювати.
Але шанувати Шевченка – це значить шанувати рідну мову, культуру нашого народу.
Ми горді з того, що упродовж століть з уст патріотів рідного слова звучала наша мова, її берегли, як перлину, щоб колись заговорити нею на повний голос. І коли гостро постало питання, бути чи не бути українській мові і культурі взагалі,… “Бути!”- відповів на це Великий Тарас своїми творами.
“Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!…”
Він у своїх віршах навіки з українським народом. Його цитували і цитують під час найпереломніших моментів життя нашої країни, ним надихаються, його закликами утверджується бойовий дух наших мужніх захисників і захисниць.
Кобзареве слово вічне, воно було і залишається завжди актуальним, бо у його творах – історія життя нашого народу.
«Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!».
Тож будьмо гідними називатися українцями і пам’ятаймо Шевченка не лише у березневі дні, а завжди!
